Дослідження

Щоб їхати в подорож наприкінці серпня, ми проведемо пошукову роботу, яка триватиме кілька тижнів. Ці дослідницькі пошуки ми розпочали на початку травня 2018 року. Тут ми публікуємо деякі перші враження від свідків та інших співрозмовників. Зазначаємо, що це не повний звіт, а підбірка свіжих вражень, якими хочеться поділитися. Аналіз проведемо пізніше.

Вже сьогодні (13 травня) ми бачимо, що старі люди цілком готові говорити про свій досвід життя. Ми наголошуємо на цьому, оскільки час від часу лунають інші припущення.
Будь ласка, візьміть до уваги коментарі щодо проведення інтерв’ю.

Наші дослідження спочатку привели нас до деяких громад навколо Києва та на захід України, на Волинь.

 

„Вбивці прийшли і шукали циган“

Неподалік Луцька ми зустрілися з Парасковією Каленіківною Стоянович, яка народилась 12-го травня 1930 року.

Під час німецької окупації прийшли люди і шукали ромів: „Прийшли такі люди, вбивці, вбивці, прийшли і сказали кого вони шукають.“ Але народ в селі мовчав. Все село їх обороняло і не зрадило. Проте, німецькі та українські колабораціоністи забрали їх батьків – завдяки втручанню жителів села, які стверджували, що ці двоє „не цигани” їх було звільнено. Згодом ця сім’я втекла з рідного села.

Нас в цьому інтерв’ю особливо вразив весь спектр варіантів поведінки від злочину, співпраці до активної солідарності з сусідами.

 

„Мені було зрозуміло, що німці усіх розстріляють”

Під час німецької окупації мати Галини Іванівни Кириченко (1935 року народження, Переяслав-Хмельницький) продовжувала працювати в місцевому колгоспному господарстві. Незважаючи на свій юний вік разом з нею почала працювати і сама Галина Іванівна, яка не хотіла лишатися дома сама. Вона дотримувалася усіх інструкцій спостерігача без суперечності: „Якщо б я не послухалась, він би мене вдарив або вбив би. Мені було зрозуміло, що німці усіх розстріляють.”

Одного разу німці були б не забрали її батька, тому що вважали його євреєм чи ромом за  його темну шкіру і зовнішній вигляд. Вони відпустили його, бо в його радянському паспорті (в якому тоді була зазначена національність) стояло не „циган“ а „українець“.

Сім’я нарешті втекла до совхозу під Черкасами, головою якого також був ром. Німці не знали цього, бо він  був „світлим” і вважався етнічним українцем. З міста надходило декілька дзвінків: „Чи є між вами цигани?“ Він відказував: „Ні“.

На завершення інтерв’ю, Галина Іванівна поскаржилась, що антициганство є проблемою і в сучасному суспільстві. Деякі незносять ромів за їх походження. Галіна Іванівна просто констатує: „Ми – цигани, так що з того?“ Ми однакові: „Ти людина і я людина.“

 

Вантажівки,повні циган

Сім’я Ольги Павлівни Волошиної, 1928 р.н., стала жертвою координованої «збірної акції» у Житомирі, у рамках якої зібрали «циган» з усього міста, після чого їх розстріляли. Українські поліцаї, які брали участь в цій операції, точно знали, в яких домах живуть роми. Перед тим ходили чутки, що німці, після того як вже розстріляли багато євреїв, уб’ють і ромів. Мати, за словами Ольги, збиралась тікати.

Ольга Павлівна змогла врятуватись, оскільки одна українська сусідка видала її за свою внучку, підозрюючи, яка доля чекає на ромів. Усі інші члени родини, які того дня були вдома, стали жертвами винищувальної операції.

Ольга Павлівна розповідає також про подекуди тісні зв’язки між ромами та партизанами. Коли роми кочували, щоб начебто заробити ворожінням, вони завжди привозили партизанам продукти. За її словами, багато хто з її рідні знайшов прихисток у партизанів і воював разом з ними.

 

«Тут немає циган» – врятував голова сільради

У Переяславі-Хмельницькому, що неподалік Києва, нам розповідає Катерина Кирилівна Геренко, 1931 р.н., як врятувалась її сім’я.

Уже в 1943 році всьому селу було зрозуміло небезпеку, яка виходить від німців: «Нам було переказано: так і так, німці циган вбивають, і євреїв вбивають».

Тодішній голова сільради прийшов до її батька і прямо застеріг його від німців, порадивши тікати. До того часу її сім’я вела звичайний спосіб життя, як кожен у селі, дорослі працювали у колгоспі, усі були хрещені. «Ми жили, як усі».

Уночі сім’я втекла і дісталася врешті-решт до іншого села, де їх притулила одна ромська сім’я, яка взагалі не була з ними знайома. Голова того іншого села, за словами Катерини, добре усвідомлював, яка небезпека загрожує ромам, але не видав їх німцям: коли б його не питали, він відповідав, що у селі «циган» немає.

 

«Мала циганка впала на коліна і почала молитися»

У селі Мельники Камінь-Каширського району, недалеко від польського кордону, ми розмовляємо з Миколою Петровичем Бляшуком, який народився 1929 року. Він не ром, але розповідає нам, що до Другої світової у селі мешкала одна ромська сім’я. Голова сім’ї був ковалем, який робив для селян сокири й ножі. Час від часу до його сім’ї приїжджали таборами інші роми.

«Ці німці, вони і євреїв стріляли, і циганов стріляли». Одного дня, як розповідає Микола Петрович,  окупанти схопили доньку ромів і хотіли її розстріляти. А вона тоді почала читати «Отче наш»: «Та циганочка впала на коліна і стала молиться «Отче наш», по-нашому, значить. А ті говорять: «А що, ти християнка?» Каже: «Я християнка». І її не розстріляли. І вона осталася жива». Сім’я коваля після того залишила село.

Микола Петрович не міг нам пояснити, чи знали загарбники на той момент, що молода дівчина – циганка. Їх здивування, що вона християнської віри, може вказувати на те, що німці прийняли її за єврейку. Однак з інтерв’ю стало зрозуміло, що навіть у цьому маленькому селі було відомо про масове винищення як ромів, так і євреїв. Голова сільради вірно служив німцям і суворо попереджав жителів села, щоб не переховували у себе євреїв, інакше будуть розстріляні.

 

„Лягаєш спати і думаєш: „Що ж буде мені снитись?“ Чи вони прийдуть по мене, чи ні?““

Його мати була циганкою, а батько українцем. Сім’я жила осілим способом життя і самі вони ледь усвідомлювали своє циганське походження: „Поки не дізналися, що німці розстрілюють циган. Я себе циганом не відчував. Ми росли разом з українськими дітьми, разом ходили до  школи”, – розповів нам Іван Корнійович Білащенко, народжений у 1926 році в Черкасах.

Ще до того, як вермахт зайняв його рідне село, сім’я знала з розповідей „народної пошти”, що євреїв та ромів будуть розстрілювати.

„Лягаєш спати і думаєш: „Що ж буде мені снитись?“ Чи вони прийдуть по мене, чи ні?““

Коли голова сільради розповів, що йому доведеться їхати в район, оскільки гестапо наказало повідомити про „циган“, сім’я дала йому золоті монети для підкупу німців. Голова сільради доповів, що в його селі „циган“ немає. Іван Koрнійович переконаний, що голова діяв в інтересах місцевого населення: „Звичайно ж, хоча я цього і не можу довести, він діяв від імені партизан.“ Пізніше його розстріляли німці, за те, що захищав євреїв та ромів і підтримував зв’язки з партизанами. Проте Іван Корнієвич підкреслює, що його родину в селі поважали, „тому що ми жили чесно та цивілізовано” – це натяк на мотив сільськіх жителів їх не зрадити? Далі він продовжував розповідати про долю близьких родичів, яких було вбито.