підготовку та хід інтерв’ю

Спочатку, як вже сказано: майже всі оповідачі «попереджені» про інтерв’ю. Наш український партнер спілкувався з місцевими ромськими організаціями та/або іншими активістами, які розуміються на історії регіону під час Другої світової війни. Наш партнер Михайло Тяглий попередньо звернувся до цих активістів, роз’яснив суть проекту та попросив допомогти нам у встановленні контактів з очевидцями. Громадські об’єднання ромів – це здебільшого організації, які займаються освітніми проектами для молодих ромів та надають гуманітарну допомогу нужденним. Деякі з опитаних нами свідків входять до кола безпосередніх одержувачів такої допомоги.

Іноді нам повідомляють про очевидців подій вчителі або соціальні працівники, які не належать до ромської меншини, але знають таких людей.

Поза нашим контролем залишались стосунки оповідачів з «гідами», як і те, за який час люди були попереджені про наш приїзд та яку інформацію про заплановане інтерв’ю їм надали. Однак ніде ми не бачили, щоб свідки були спантеличені нашим приїздом, тобто ми виходимо з того, що вони були проінформовані та дали свою згоду наперед.

Важливим посередником, який надав нам багато контактів, був сам ром, який не належав до жодної НГО, але з кінця 1990-х років встановив численні зв’язки зі свідками війни. Тоді його метою було дати доступ постраждалим до скромних «компенсаційних виплат» з Німеччини; кілька свідків підтвердили отриманнями ними наприкінці 1990-х – на початку 2000-х суми у кілька сотень доларів. Той ром, який тоді допомагав заповнювати заяви на виплати, тепер знов шукав і запитував згоди на інтерв’ю тих, хто залишались живі.

У кількох випадках про інтерв’ю домовлялись з родичами по телефону. Однак у цьому разу родичі вже самі інтенсивно займалися спогадами і могли підготувати свідків до інтерв’ю.

Досі лише раз трапилось так, що під час розмови з одним свідком подій нам підказали іншого, по сусідству, хто міг би дещо знати. У цьому випадку «попередження», звісно, не було, і ось ми з’явились на порозі хати. Саме в цьому випадку нас не супроводжував ніхто з місцевої ромської громади, хто міг би викликати довіру як посередник. Однак сім’я очевидця подій відреагувала на нашу несподівану появу радісно і без вагань запросила в дім. Наш герой, як виявилось, багато розмовляв зі своєю сім’єю про події війни, але вперше – з чужими, що йому судячи з усього приносило задоволення.

Підсумовуючи: як правило якась особа, знайома зі свідком подій (представник громадської організації, вчителі, соцпрацівники) повідомляла про наше бажання взяти інтерв’ю і питала про згоду.

До початку інтерв’ю довірені особи зазвичай коротко нас представляють, після чого український партнер по проекту (найчастіше це Михайло Тяглий) викладає нашу мету: ми хочемо попросити розповісти про переслідування ромів за часів німецької окупації, щоб опісля зробити відео на цю тему та створити виставку. Молодше покоління повинно знати, що відбувалось.

Саме інтерв’ю, як правило, веде український партнер, українською або російською мовою, залежно від того, як зручніше респонденту. Німецькі учасники проекту, досі це були дві особи, займаються камерою та звуком, один з них  при цьому сидить навпроти оповідача. Через недостатні знання української/російської мови німецьким учасникам стисло Михайло Тяглий переказує зміст епізодів (залежно від ходу оповіді) англійською або німецькою мовою. Німецький інтерв’юер ставив додаткові запитання, які перекладав Михайло.

Михайло Тяглий не міг бути присутнім на деяких інтерв’ю, тоді співрозмовниками оповідача були німецький керівник проекту та українська перекладачка, яка перекладала розповідь свідків (в основному лише стисло). Такий сценарій з нашого погляду менш продуктивний, насамперед через те, що додаткові питання можливі лише з допомогою перекладача, а також тому, що ми побоювались негативного ефекту, якщо свідок повинен давати відповідь напряму німцеві, який до того ж не є ромом. Чи це насправді турбувало наших оповідачів, нам не зовсім зрозуміло, оскільки вони самі не висловлювались з цього приводу. Проте ми намагались уникати такого підходу.

Другий німецький керівник проекту займався на задньому плані двома камерами, щоб провести відеозйомку.

Більшість ромів серед тих, хто пережили війну, живуть у сільській місцевості, у селах або невеликих містечках. Нам важко щось певне сказати щодо їх економічної ситуації. Але коли ми мали можливість в тому ж регіоні зустрічатись з ромами та не-ромами, нам впало у вічі, що житлова ситуація ромів значно гірша за не-ромів. Звичайно, в цілому життєві стандарти в Україні нижчі, ніж у Німеччині, особливо на селі інфраструктура нерозвинута (брак асфальтованих доріг, водопроводу та каналізації, опалюють пічками, готують на старих плитах). Ми опитували ромів, як вони оцінюють взаємини з не-ромами, майже всі свідки війни заявили, що не бачать проблем (проте інша ситуація з експертами, порівняйте з інтерв’ю з Тетяною Логвінюк).

Наскільки ми побачили, старші люди (свідки подій)  зазвичай живуть в будинку разом з близькими родичами, переважно дітьми та / або онуками. Часто один або два з цих родичів також були присутні на інтерв’ю. Іноді вони допомагали з прогалинами в пам’яті, виправляли окремі дані чи дати, а також морально підтримували оповідачів своєю присутністю. І це не дивно, адже практично немає такого інтерв’ю, коли б не текли сльози.

До початку пошуково-дослідницької поїздки ми не знали, наскільки насправді взагалі готові до спілкування ті, хто залишився в живих. Три роки тому в нашому проекті по Трансністрії ми кілька разів стикались з тим, що багато ромів не хочуть говорити про ті події.

Проте в Україні ми зустріли інше ставлення. Украй рідко на свої запити ми отримували відмову. Навпаки, більшість свідків, а також їхніх родичів, стверджують, що у сім’ї часто говорять про цю тему, про вбитих родичів або про порятунок своїх родин. Це зменшувало ймовірний ризик ретравматизації внаслідок інтерв’ю.

Ще зарано робити висновок, але наше враження поки що полягає в тому, що знання про геноцид добре збереглися в колективній пам’яті ромів. Стосовно тих, хто не є ромами, ці знання, здається, обмежуються лише поколінням тих, хто зазнав війни.